Часопис Київського інституту інтелектуальної власності та права

ВИКОРИСТАННЯ РЕЗУЛЬТАТІВ НЕГЛАСНИX СЛІДЧИХ (РОЗШУКОВИХ) ДІЙ З ІНШОЮ МЕТОЮ, – МЕЖІ ДОПУСТИМОГО

2024-08-01T10:04:33+03:00

У статті розглянуто деякі аспекти запровадженого у кримінальному процесуальному законодавстві механізму використання результатів негласних слідчих (розшукових) дій (НС(Р)Д) в іншому кримінальному провадженні або з іншою метою. Автором наголошено, що негласні слідчі (розшукові) дії у кримінальному процесуальному законодавстві розглядаються як виняткові, що можуть проводитися лише у випадках, коли у інший спосіб одержати інформацію неможливо, з дотриманням певних умов, гарантій передбачених чинним законодавством. На підставі судової практики ЄСПЛ та національних судів досліджено загальні засади, причини та умови забезпечення передбачених гарантій, спрямованих на досягнення балансу інтересів держави та прав і свобод людини. Автором зокрема вказано, що право сторони обвинувачення використати результати НС(Р)Д, що містять інформацію про кримінальне правопорушення, яке не розслідується у провадженні, в якому такі НС(Р)Д проводилися, передбачене у ст. 257 КПК України і обмежене запровадженим судовим контролем. Загальне правило, визначене зазначеною статтею передбачає, що будь-яка інформація, що не стосується кримінального правопорушення, що є предметом досудового розслідування у кримінальному провадженні, в якому проводилися НС(Р)Д, в результаті яких її було одержано, передбачає необхідність попереднього звернення прокурора до слідчого судді з клопотанням. Слідчий суддя зобов’язаний крім іншого, дослідити законність одержання такої інформації, достатність підстав, що вказують на ознаки іншого кримінального правопорушення. Встановлено, що вказана прогалина у законодавстві є передумовою для зловживань слідчими та прокурорами під час отримання дозволів на проведення негласних слідчих (розшукових) дій, а також їх безпосереднього проведення та застосовування результатів як доказів у кримінальних провадженнях. Крім того, автор запропонував запровадження механізму контролю за зберіганням, використанням та знищенням інформації, одержаної під час проведення негласних заходів, якщо вона не підлягає використанню в інтересах кримінального судочинства, розробленням та запровадженням чітких критеріїв можливості використання інформації, одержаної внаслідок проведення негласних заходів.

ТЕОРЕТИКО-ПРАВОВІ ТА ПРАКТИЧНІ ПРОБЛЕМИ ПРЕДСТАВНИЦТВА ІНТЕРЕСІВ ЮРИДИЧНИХ ОСІБ В АДМІНІСТРАТИВНОМУ ПРОЦЕСІ

2024-08-01T10:07:40+03:00

У статті розглядаються теоретичні основи визначення представництва юридичних осіб в адміністративному судочинстві, а також практичні проблеми реалізації даного інституту. Підтверджено, що представництво в адміністративному судочинстві є процесуальним за своєю правовою природою, що відрізняє його від матеріального і, разом з тим, передбачає наявність власних специфічних ознак, передумов виникнення, способів реалізації, а відповідно, і правових наслідків, що обумовлює потребу у його додатковому вивченні. Зʼясовано, що процесуальне представництво в адміністративному судочинстві органічно повʼязане із матеріальним представництвом, оскільки має з останнім спільну правову природу, основою якої виступають або сформовані довірчі правовідносини між субʼєктами (стороною у справі та представником) або обʼєктивна необхідність його застосування у судовому процесі. Доведено, що процесуальне представництво спрямоване на підвищення ефективності та результативності захисту прав, свобод та інтересів особи, що в свою чергу позитивно відображається на законності судового процесу та його відповідності стандартам адміністративного судочинства. Проаналізована судова практика дозволяє стверджувати, що в процесі розвитку законодавства, яке регулює відносини, що формуються у сфері процесуального представництва в адміністративному судочинстві, не сформувалась єдність підходів у документальному підтвердженні повноважень представника юридичних осіб як сторін в адміністративному спорі, що негативно впливає на захист прав та інтересів. Зʼясовано, що зазначене також слідує із відмінності між поняттями «представництво» та «самопредставництво» юридичних осіб в адміністративному судочинстві. Зроблено висновки про те, що відсутня однозначність у позиціях судів щодо переліку документів, які підтверджують повноваження представника юридичної особи, незважаючи на законодавчо визначені положення статей Кодексу адміністративного судочинства України, що в свою чергу провокує ситуації відмови у допущенні осіб, які перебувають у трудовому звʼязку з юридичними особами до судового розгляду та спричиняє порушення принципу доступу до суду, справедливості і верховенства права.

ПОРІВНЯЛЬНО-ПРАВОВА ХАРАКТЕРИСТИКА ЗАХОДІВ ОХОРОНИ ВІД КІБЕРСКВОТИНГУ, ВСТАНОВЛЕНИХ АДМІНІСТРАТОРАМИ ДОМЕНІВ .UA ТА .УКР

2024-08-01T10:11:03+03:00

Проблема недобросовісної реєстрації та використання доменного імені, що є тотожним (схожим) з іншим охоронюваним об’єктом (його частиною), не є новою. Водночас законодавство не достатньо уваги приділяє питанням вирішення цієї проблеми. З огляду на це зростає значення так званого «м’якого права», яке у деяких випадках може бути застосоване для розв’язання спорів щодо доменних імен. В українських національних доменах верхнього рівня – .UA та .УКР – діють «Політика вирішення спорів щодо доменних імен в домені .UA» (варіація відомої в світі «Єдиної політики вирішення спорів щодо доменних імен») та «Порядок розв’язання доменних спорів», який хоча й не відносить вирішення спорів щодо доменних імен до компетенції Центру арбітражу та медіації Всесвітньої організації інтелектуальної власності, проте, як і «Політика вирішення спорів щодо доменних імен в домені .UA», багато в чому базується на нормах «Єдиної політики вирішення спорів щодо доменних імен». Імплементація підходу «Єдиної політики вирішення спорів щодо доменних імен» в обох документах пояснює їхню певну схожість. Водночас можна знайти суттєві відмінності між «Політикою вирішення спорів щодо доменних імен в домені .UA» та «Порядком розв’язання доменних спорів». Метою статті є надати порівняльно-правову характеристику заходів охорони від кіберсквотингу, встановлених адміністраторами українських національних доменів верхнього рівня – .UA та .УКР. Для досягнення цієї мети автор порівнює положення «Політики вирішення спорів щодо доменних імен в домені .UA», що затверджена для домену .UA, та «Порядку розв’язання доменних спорів», що діє у домені .УКР. Крім того, автор звертає увагу на додаткові обмежувальні заходи – ті, що не пов’язані з вирішенням спорів щодо доменних імен, – які діяли (діють) для охорони від кіберсквотингу в українських національних доменах верхнього рівня.

ЦИФРОВІ ПРАВА ОСОБИ: ПІДСТАВИ ФОРМУВАННЯ ТА ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ

2024-08-01T10:14:00+03:00

Метою статті визначено встановлення нормативних підстав для формування в Україні системи цифрових прав особи, вироблення авторських підходів із встановлення змісту та критерії побудови їх системи, обґрунтування ознак цифрових прав особи у системі конституційних прав особи. Встановлено, що розвиток інформаційних технологій одним із своїх результатів має запровадження та можливість реалізації одного із основоположних принципів електронного урядування, яким є принцип прозорості ухвалення управлінських актів, публічності діяльності владних суб’єктів тощо. З’ясовано, що у ХХІ ст. відбувся остаточний перехід від індустріального суспільства до інформаційного, яке будується на застосуванні цифрових технологій, що вимагає звернення дослідницької уваги на встановлення поняття, змісту та системи цифрових прав особи. Встановлено, що до позитивних характеристик українського суспільства необхідно віднести: запровадження механізмів електронного урядування, що полягають у функціонування загальнонаціональних реєстрів, баз даних із розробленням механізмів доступу до них громадськості та зацікавлених осіб; запровадження цифрового підпису особи, що дозволяє забезпечити електронний документообіг; функціонування (і доволі успішне) системи електронного судочинства через доступ до Єдиного державного реєстру судових рішень, Єдиної судової інформаційної (автоматизованої) системи та інші інформаційні сервіси та ресурси. Наголошено, що розвиток української держави нерозривно пов'язаний із подальшим впровадженням до публічно-управлінських правовідносин цифрових технологій та вимагає подальшої нормотворчої діяльності із гарантування цифрових прав особи, що, зокрема, визначено вимогами Угоди про асоціацію між Україною, з однієї сторони, та Європейським Союзом, Європейським співтовариством з атомної енергії і їхніми державами-членами, з іншої сторони, де зазначено, що одним із напрямів співробітництва є сприяння широкому доступу, поліпшенню безпеки мереж та широкому використанню інформаційно-телекомунікаційних технологій приватними особами, бізнесом та адміністративними органами шляхом розвитку локальних ресурсів Інтернет і впровадження онлайн-послуг, зокрема електронного бізнесу, електронного уряду, електронної охорони здоров’я і електронного навчання. Зроблено висновок, що цифровізація публічного управління пов’язується із інтеграцією цифрових технологій до суспільних правовідносин, де важливе значення має регулювання цифрових прав особи. Підкреслено, що реалізація цифрових прав особи в Україні відбувається на таких інформаційних ресурсах, як e-Health, e-education, e-transport. Акцентовано, що належність та ефективність реалізації цифрових прав особи безпосередньо залежить від рівня їх нормативно-правового забезпечення,, що вимагає системності, комплексності правотворчої діяльності. Зроблено висновок, що спрямування наукових досліджень має переслідувати функціональну мету забезпечення комплексності та повноти регулювання реалізації та захисту цифрових прав особи, що пов’язуються із встановленням статусу фізичної та юридичної особи у її взаємовідносинах як у сфері публічно-управлінських відносин, так і у сфері задоволення майнових та особистих немайнових інтересів.

ФУНКЦІОНАЛЬНЕ ПРИЗНАЧЕННЯ ДОЗВІЛЬНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ: НОРМАТИВНО-ПРАВОВИЙ АСПЕКТ

2024-08-01T10:17:57+03:00

Встановлено, що досягнення справедливого балансу застосування нормативних обмежень вимагає ефективного нормативно-правового регулювання здійснення дозвільної діяльності в державі. Метою статті визначено обґрунтування функціонального призначення дозвільної діяльності з точки зору нормативно-правового аспекту дослідження. Встановлено, що здійснення дозвільної діяльності відноситься до системи допустимих та прийнятних правових засобів обмежень прав та інтересів приватних осіб, що сприяють результативному врегулюванню соціально-економічних, політичних, моральних та інших питань, що складають функції держави. До системи правових засобів забезпечення реалізації та захисту прав та інтересів приватної особи загальновизнано складаються такі елементи механізму нормативного регулювання, як: дозволи, заборони та зобов’язання. Встановлено, що здійснення дозвільної діяльності має відповідати таким вимогам, як: правомірність обмежень; визначення меж впровадження інтересів учасників правовідносин; гарантування здійснення прав і свобод людини навіть в умовах застосування правових засобів впливу на правовідносини. Акцентовано, що зміст дозволу для суб’єкта господарювання полягає у тому, що він встановлює установчу підставу для надання послуг, виконання робіт та виробництва послуг. Зазначено, що застосування обмежень у здійсненні господарської діяльності має переслідувати мету забезпечення дотримання вимог національної безпеки. Визначено, що під дозвільною системою має розумітися особливий порядок виготовлення, придбання, зберігання, перевезення, обліку і використання спеціально визначених предметів, матеріалів і речовин, а також відкриття та функціонування окремих підприємств, майстерень і лабораторій з метою охорони інтересів держави та безпеки громадян. Зроблено висновок, що існування дозвільної системи спрямовується на забезпечення дотримання стандартів національної безпеки, що складається із різних сфер та підвидів (економічна, продовольча, виробнича, екологічна, інформаційна та ін.), що дозволяє досягти такого стану суспільних відносин, в умовах якого дотримуються права і свободи людини як найвищої соціальної цінності.